«НОВІ» АВТОКЕФАЛІЇ ТА ЇХ МІСЦЕ У СТРУКТУРІ ВСЕЛЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ

Автор(и)

DOI:

https://doi.org/10.24919/2522-4700.44.11

Ключові слова:

еклезіологія, Вселенський собор, автокефалія, єпархія, патріарх, пентархія, догмат, церква, Візантія, богослов.

Анотація

Мета статті – висвітлити трансформаційні процеси древнього інституту автокефалії та його сучасне значення в церкві. Еклезіологічна обумовленість автокефального принципу системотворення Вселенської церкви витікає із самої церковної природи. «Нові» автокефальні церкви в історичному аспекті виникають значено пізніше давніх східних патріархатів. Тому важливим завданням статті є вивчення в дійсності рівності між собою всіх Помісних церков. У відношеннях між незалежними церковними адміністраціями відчувається «зверхність» давніх автокефалій над новими. Тому, увага дослідження зосереджена на самому феномені Церкви в її історичній ретроспективі, та на еклезіологічному розумінні церковного рівноправ’я. Методологічними засадами дослідження стали історичний та порівняльний методи, компаративний підхід, традиціоналізм, герменевтика, релігійна антропологія, філософський символізм, методи аналізу та синтезу. Наукова новизна полягає у висвітленні причин сучасної кризи Вселенської православної церкви. Зазначається, в першу чергу це пов’язано із геополітичним та фінансовим чинниками. Наявність древніх та «нових» автокефалій створює певну меншовартісність останніх, незважаючи на принцип церковної рівності та потужний фінансовий та людський фактор нових національних церков. Висвітлюється, що з точки зору православної еклезіології очевидно, що по самій своїй структурі, кожна церква неодмінно має бути автокефальною. Однак, на практиці низка національних церков тривалий час чекають Всеправославного визнання. Висновки. Доведено, що формування двох підходів (грецького та слов’янського) до розуміння структури системотворення Вселенського православ'я стало причиною кризи в церкві. Зазначено, що «церковні непорозуміння» стали очевидними після Великого собору на Криті та надання Томосу для Української церкви. У дослідженні встановлено, що в період Вселенських соборів розуміння автокефалії трансформувалось від природного стану до церковно-політичного явища. Доведено, що у ХІХ–ХХ ст., коли відбувся «парад автокефалій» на Балканах, питання автокефалії знову виходить на перший план загальних богословських дискусій. Ключову роль відіграв національний чинник, який вкладається в основу незалежності кожної із Помісних церков. Автокефалія стає виключно політичним нашаруванням. Однак, доведено, що еклезіологічна зумовленість автокефального принципу витікає із самої природи церкви. У статті стверджується, що у православній традиції відсутнє загальноприйняте трактування взаємозалежності принципу помісності та автокефального статусу церков. Зазначається, що подальші наукові розвідки автокефальної тематики доповнять виконане дослідження, адже становлення церкви – це процес динамічний.

Посилання

Вавускос А. Должны ли Томосы об автокефалиях, выданные Вселенским Патриархатом, ратифицироваться поместными церквами? / пер. И. Бей. URL : https://cerkvarium.org/ru/publikatsii/monitoring-smi/dolzhnyli- tomosy-ob-avtokefaliyakh-vydannye-vselenskim-patriarkhatomratifitsirovatsya- pomestnymi-tserkvami.html

Говорун С. Теоретичні засади православної еклезіології у її історичному розвитку. Дис. на здобуття наук. ступеня доктора філософських наук. Спеціальність 09.00. 14 – богослов’я. К., 2019. 623 с.

Кирило (Говорун), архімандрит. Переклад зроблено за виданням: Βαρνάβα Τζωρτζάτου, Μητροπολίτου Κίτρους, “Οἱ βασικοὶ θεσμοὶ διοικήσεως τῆς Αὐτοκεφάλου Ὀρθοδόξου Ἐκκλησίας τῆς Πολωνίας μετὰ ἱστορικῆς ἀνασκόπησης”, Θεολογία, τόμος 46, τεῦχος (1975): 67-69. Оригінальна публікація у журналі Ὀρθοδοξία. Α´ (1926–27): 36–38.

Кирило (Говорун), архімандрит. Риштовання Церкви: вбік постструктуральної еклезіології. Переклад з англ. О. Паканич. К. : ДУХ І ЛІТЕРА, 2019. 312 с.

Книга правил Святых Апостол, Святых Соборов Вселенских и Поместных и Святых Отец. М. : изд-во святителя Льва, Папы Римского, 2010. 447 с.

Лотоцький О. Автокефалія. Засади автокефалії. Т. 1. Праці Україн- ського наукового інституту. Варшава, 1935. 208 с.

Мулик-Луцик Ю. Історія Української Греко-Православної Церкви в Канаді. Т. 4. Українська ГрекоПравославна Церква в Канаді в юрисдикції архиєпископа Івана Теодоровича. Вінніпег : Видавнича спілка «Екклезія», 1989. XIX, 831 с.

Олександр (Драбинко), митрополит. Українська Церква: шлях до автокефалії. До дискусії навколо канонічного статусу, богослужбової мови та історії Української Церкви. – К. : Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира, ДУХ І ЛІТЕРА, 2018. 684 с.

Ответ Вселенского патриарха архиепископу Албанскому по украинской автокефалии. 10 марта 2019. Режим доступа: https://cerkvarium. org/ru/dokumenty/tserkovnye/otvet-vselenskogo-patriarkha-arkhiepiskopualbanskomu- po-ukrainskoj-avtokefalii.html

СЛУЖІННЯ СОПРИЧАСТЮ: переосмислення зв’язку між першістю і соборністю. Заг. ред. архімандрита Кирила (Говоруна). К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2020. 220 с.

Троицкий С. О церковной автокефалии. Журнал Московской патриархии. 1948. № 7 (июль). С. 33–54.

Meyendorff, J. Imperial Unity and Christian Divisions. New York: St. Vladimir’s Seminary Press, 1989. 228 р.

Sanderson С. W. Аutocephaly as a function of institutional stability and organizational change in the Еastern orthodox church. University of Maryland, College Park, 2005. 196 р.

##submission.downloads##

Опубліковано

2022-05-20