«НОВІ» АВТОКЕФАЛІЇ ТА ЇХ МІСЦЕ У СТРУКТУРІ ВСЕЛЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ

Анотація

Мета статті – висвітлити трансформаційні процеси древнього інституту автокефалії та його сучасне значення в церкві. Еклезіологічна обумовленість автокефального принципу системотворення Вселенської церкви витікає із самої церковної природи. «Нові» автокефальні церкви в історичному аспекті виникають значено пізніше давніх східних патріархатів. Тому важливим завданням статті є вивчення в дійсності рівності між собою всіх Помісних церков. У відношеннях між незалежними церковними адміністраціями відчувається «зверхність» давніх автокефалій над новими. Тому, увага дослідження зосереджена на самому феномені Церкви в її історичній ретроспективі, та на еклезіологічному розумінні церковного рівноправ’я. Методологічними засадами дослідження стали історичний та порівняльний методи, компаративний підхід, традиціоналізм, герменевтика, релігійна антропологія, філософський символізм, методи аналізу та синтезу. Наукова новизна полягає у висвітленні причин сучасної кризи Вселенської православної церкви. Зазначається, в першу чергу це пов’язано із геополітичним та фінансовим чинниками. Наявність древніх та «нових» автокефалій створює певну меншовартісність останніх, незважаючи на принцип церковної рівності та потужний фінансовий та людський фактор нових національних церков. Висвітлюється, що з точки зору православної еклезіології очевидно, що по самій своїй структурі, кожна церква неодмінно має бути автокефальною. Однак, на практиці низка національних церков тривалий час чекають Всеправославного визнання. Висновки. Доведено, що формування двох підходів (грецького та слов’янського) до розуміння структури системотворення Вселенського православ'я стало причиною кризи в церкві. Зазначено, що «церковні непорозуміння» стали очевидними після Великого собору на Криті та надання Томосу для Української церкви. У дослідженні встановлено, що в період Вселенських соборів розуміння автокефалії трансформувалось від природного стану до церковно-політичного явища. Доведено, що у ХІХ–ХХ ст., коли відбувся «парад автокефалій» на Балканах, питання автокефалії знову виходить на перший план загальних богословських дискусій. Ключову роль відіграв національний чинник, який вкладається в основу незалежності кожної із Помісних церков. Автокефалія стає виключно політичним нашаруванням. Однак, доведено, що еклезіологічна зумовленість автокефального принципу витікає із самої природи церкви. У статті стверджується, що у православній традиції відсутнє загальноприйняте трактування взаємозалежності принципу помісності та автокефального статусу церков. Зазначається, що подальші наукові розвідки автокефальної тематики доповнять виконане дослідження, адже становлення церкви – це процес динамічний.